Бути чи не бути заводу? Думки мешканців села розділилися

Споглядаючи події, які викарбовувалися цього дня у залі будинку культури села Шестовиця Чернігівського району, коли місцевий люд зібрався на громадські слухання, аби «обговорити» доцільність будівництва заводу, мимоволі вимальовувалася така думка: був би в залі драматург, обов’язково написав би оригінальну п’єсу, дія якої відбувається в одному приміщенні. А що? Зважаючи на всі животрепетні перипетії, вийшла б відмінна сучасна сільська драма з колоритними персонажами, відтінками людських устремлінь, благородними і підступними намірами, філософією зовнішніх почуттів, проявами агресії, сприйняттям потрібної для себе і відторгненням небажаної інформації, нав’язуванням присутнім окремими особами своєї суб’єктивної, а отже й хибної думки, яка ґрунтується здебільшого на неперевірених і непідкріплених відгуках-чутках…

І чим далі вслухаєшся і вдивляєшся в розвиток цих подій сільської «буденщини», тим більше усвідомлюєш, що частина людей абсолютно не готова (і головне – свідомо того не бажає!) до будь-яких змін. Про яку тут діалектику може йти мова? Невже їх влаштовує руйнація, депресія, що врешті-решт призводять до початково-часткової деградації сільського життя, і врешті-решт до повного його занепаду? Від чого помирають села? Не тільки від природної смерті та військових дій, а й від відсутності відповідної інфраструктури.

А чи з’явиться сама ота інфраструктура? Чи, може, вона звалиться нізвідкіля, отак просто сама собою?

Тут би дякувати, що визріла можливість хоч якось поліпшити стан села, а не навпаки – по-ворожому все відкидати…

Та почнемо все, як то кажуть, по-порядку.

Біля клубу

У Шестовицькому будинку культури ось-ось повинні розпочатися громадські слухання з будівництва заводу «Інспецпром». За кілька днів до цього на території майбутнього заводу для бажаючих провели своєрідну екскурсію, де людям пояснили всі аспекти цього процесу. На всі запитання керівник заводу Сергій Масленніков детально відповів жителям Шестовиці. Більшість людей висловилися не проти заводу при дотриманні певних умов, бо до цього по громаді розносилися різні чутки, мовляв, тут буде якийсь хімічний об’єкт з переробки пластику.

… Посилювався вітер, і помірно-затяжний осінній дощ здавався при цьому ще вразливішим і підступним. Але негода не завадила місцевим мешканцям прибувати до будинку культури.

Я вийшов на ґанок будівлі, аби відзняти кілька фрагментів.

– А де це ті журналісти, що понаписували на замовлення статті? – чоловік років під п’ятдесят, а то й більше, запитав у мене.

– А що – хтось писав на замовлення? – перепитую я.

– Та понаписували ж за гроші! – відрубав той. – Хазяїва заводу наймають, так вони ж за гроші і пишуть.

Отакої! – подумав я про себе і тут же запитав: – Так а звідкіля Ви таке взяли?

– Самі ж журналісти про це і розповідають, – відповів чоловік і додав: – Треба писати справедливо, як є, а не вигадувать щось там, як комусь хочеться.

А й дійсно – подумав я, – чого щось там мудрувати? Правда ж – вона одна, це вже потім їх стає дві, а то й більше, коли носії цієї «правди» нафарбовують її у потрібні кольори. А якщо без прикрас, то ось вона така і є, щоправда, з чорно-білими смугами. То як же ж по-іншому? 

Робота зроблена. «Агітатори» задоволені

Коли у фойє клубу вже назбиралася певна кількість шестовичан, а представників підприємства ще не було, одна з жіночок – Людмила Круглова – провела одразу «політінформацію». Звертаючись до своїх земляків, вона виразно, з акцентом промовила:

– Ми повинні сьогодні проголосувати проти будівництва заводу і не давати дозволу на зміну цільового призначення землі. Бо якщо дозволимо, потім ми створимо для себе велику проблему!

– Правильно! Правильно! Не дозволимо! – підхопила цю тезу Катерина Попович, хоча інші мовчки слухали коротку промову.

Аж раптом «мітинг», мета якого вже була досягнута, перервала раптова поява трьох поліціянтів.

– О, а чого це ви сюди прийшли?! – одразу, як тільки-но переступили поріг клубу правоохоронці, претензійно поцікавилася Людмила Круглова, яка щойно проводила інформаційно-освітнє опрацювання односельців.

– Ми прийшли для забезпечення правопорядку на масові заходи, які тут відбуватимуться, – відказав чемно один із поліцейських. – А що – ми не можемо тут бути?

– А я лічно не хочу, щоб ви тут були?! – відрізала вельми бідова активістка.

Затіявши непотрібну перепалку, вона й незчулася, як інша жінка, яка стояла за мною, тихенько випалила: «У-у-у, розходилася, неначе у себе вдома. От прийдуть до тебе у двір, тоді і будеш командувати».

Перипетії у залі

Розпочав громадські слухання голова Киїнської територіальної громади Андрій Головач. Але встиг він сказати лише кілька слів. Як тільки голова представив «ведучого» громадських слухань – уповноваженого представника заводу, аби той далі проводив збори, місцевий житель Михайло Попович викрикнув: «А тепер я скажу!». І дійсно, він почав «говорити», перекрикуючи як головуючого, так і керівника громади.

– Спокійно. Слухання розпочалися, і вам нададуть слово по черзі, – пробував заспокоїти активного чоловіка сільський голова.

На перший погляд, здавалося, мешканець Шестовиці мав рацію.

– Збори не будуть дійсні, бо ви не виконали певних законних умов! – зазначив учасник слухань. – Ви не дали можливості ознайомитися людям із самим проектом.

– Неправда, – відповів уповноважений представник заводу. – Уся документація й сам проект знаходяться на сайті громади вже більше як місяць. От подивіться (відкриває свій смартфон і показує, – Авт.): бачите – план і все необхідне на сайті є.

– Так то у вас такий телефон, а що можу я подивитися через свій телефон? – з навмисною підколкою словесно підковирнув головуючого Михайло Попович, прекрасно розуміючи, що з усім цим можна було ознайомитися і через комп’ютер.

У залі після озвучення «несучасного телефону» роздався гучний сміх.

Я слухав цю перепалку й одразу складалося таке враження, а потім воно й підтвердилося, що в залі певні зацікавлені особи ніяк не бажають, аби громадські слухання взагалі відбулися. А отже вони й не хочуть, аби інші люди почули з вуст керівництва заводу про конкретні наміри стосовно діяльності самого підприємства і які преференції з того матиме сама громада.

Зрештою слухання продовжилися, але тут же інший їх учасник – представився Владиславом (місцеві сказали, що він приїжджий), встав з місця і розпочав популярну «лекцію»…. І треба зазначити, що цей чоловік, маючи хист вплинути на людей, використовував дешеві технологічні прийоми, які зазвичай застосовують напередодні якихось виборів. Адже цей промовець говорив популістські гасла, які ґрунтувалися на фактах містечкового характеру, але які мають певну вагу як в суспільстві, так і в громаді. Тобто він чудово розумів, що саме хочуть чути люди! І цим скористався. Ось, приміром, він зробив закид про те, чому до цього часу керівництво майбутнього заводу не уклало певних угод стосовно різних питань, які турбують місцеве населення? Взяти хоча б лежачих хворих, які постійно потребують сторонньої допомоги.

І хоча цей Владислав прекрасно розумів, що усіма проблемами села й не повинно займатися керівництво заводу, він все одно продовжував «мітингувати» і маніпулювати свідомістю людей, а вони, люди, двічі йому за це аплодували, щоправда, не всі, а лише деяка частина.

Кілька разів «ведучий зборів» намагався утиснути кілька слів у цей монолог, але щось ніяк не вдавалося перекричати потужний голос промовця.

Те, що не всі питання в компетенції нового підприємства, розумів, напевно, і його керівник Сергій Масленніков, однак він після позарегламентного виступу опонента, сказав:

– Так ми ж і зустрілися для того, щоб обговорити всі ці питання, про які ви говорите. Давайте й певні угоди укладемо – я ж не заперечую і не відмовляюся.

Та куди там! «Агітатори» не хотіли й слухати керівника! А коли голова громади Андрій Головач заговорив, то Владислав запитав: «А кто вы такой?»

– Я голова Киїнської територіальної громади, – відповів сільський голова.

– І у вас выборная должность? – перепитав чоловік, який весь час виступав чисто російською. – Ну, понятно.

Але цікаво те, що як тільки ця людина зробила свою агітаційно-впливову роботу, тут же покинула залу, до якої більше й не поверталася.

Треба зазначити, що деякі учасники громадських слухань у залі просили «агітаторів», щоб ті дали можливість вислухати і представників заводу, бо видно по всьому – вони дійсно хотіли мати уявлення про об’єктивно-реальну ситуацію.

Скоріше за все, у противників заводу був спланований певний сценарій. Як тільки представник підприємства починав говорити, «трійка» активістів постійно замінювала одне одного. От коли трохи притомилися у криках двоє чоловіків – Володимир Бешун та Михайло Попович, на зміну їм вийшла місцева мешканка Катерина Попович.

– Ви своїм заводом пересварили тут усіх. До цього дружний колектив був у нас… Ми пережили окупацію, страховіття, а ви своїм заводом доконуєте нас, – висловлювалась емоційно про наболіле жіночка, а потім, коли все висказала, закінчила свій виступ вже трохи по-іншому: – От якби ви зайнялися вирощуванням сільськогосподарської продукції, то я би і сама приходила до вас туди і вам допомагала б.

– Ага, а чи ти думала, скільки хімії буде розноситися навкруги, коли будуть оброблятися ці культури? – висловив таку думку «сусідам» по місцезнаходженню в залі, інший мешканець, який був біля мене поруч.

У той же час Михайло Попович кинув звинувачення на Сергія Маслєннікова у тому, що він має виключно бізнесовий інтерес.

А я, слухаючи такі обвинувачення-закиди, подумав про себе: «А скажіть, люди добрі, що поганого у тому, що підприємець, маючи статки, хоче збудувати завод і в той же час істотно поліпшити інфраструктуру села? Адже у всі часи від допомоги «багатих» меценатів будь-яка громада мала тільки зиск, а не навпаки. То що в цьому жахливого, коли розвиватиметься бізнес? Ну, звичайно, якщо «жаба» когось давить, то це вже інше питання».

Та все ж у цій словесній катавасії, хоч і з величезними перепонами, нарешті вдалося просунутися у питаннях громадських слухань.

Коли представник ФОП «Солошенко» почав розповідати безпосередньо про сам проект, люди почали уважно й з зацікавленістю слухати. Але  і тут – вже за кілька хвилин – по залу почали бігати Михайло Попович та Володимир Бешун і не давати можливості продовжувати розповідь.

«Людей банально ввели в оману байками»

Через те, що під час громадських слухань «активісти» не дали озвучити свою позицію керівництву заводу, тож я після цього підійшов до Сергія Масленнікова і попросив сказати бодай кілька слів, про те, чого він не зміг розповісти людям.

– Напередодні громадських слухань ми запрошували усіх зацікавлених мешканців Шестовиці відвідати територію, де будуватиметься завод. На жаль, дуже багато неправдивої інформації було поширено так званими «активістами», які проти цього будівництва.

Людей банально ввели в оману байками, що тут буде сміттєпереробний завод чи виробництво пластику… Насправді ж тут буде машинобудівне виробництво. Саме тому ми щиро відповіли тоді під час зустрічі на всі питання людей і дали зрозуміти серйозність наших намірів – наше підприємство не лише буде найбільшим платником податків у громаді, а й всіляко допомагатиме Шестовиці.

Заради справедливості зазначу, що серед огульної критики з боку трьох активних мешканців села, які хотіли зірвати громадські слухання (і частково їм вдалося цього досягнути), прозвучали і досить-таки конструктивні пропозиції.

– Чи не здається вам, що все ж таки деякі озвучені питання є актуальними для села? – запитав я в Сергія Масленнікова.

– Та не тільки здається, а так воно й є, – відповів керівник заводу. – Незважаючи на деструктивні дії окремих провокаторів-агітаторів, дійсно під час громадських слухань прозвучали й дієві пропозиції з боку представників громади. Ми обов’язково все врахуємо. Я дуже вдячний тим людям, які прийшли на ці громадські слухання з намірами провести конструктивний діалог. Це показує небайдужість до майбутнього Шестовиці. Я впевнений, що спільними зусиллями з людьми, з керівництвом Киїнської громади, старостатом, позитивні зміни в селі не змусять себе довго чекати.

І цим, погодьтеся, майже все сказано. Але є один нюанс. Я помітив, що категорично проти заводу якраз виступали люди пенсійного або передпенсійного віку, яким (будемо відверті), скоріш за все, не доведеться працювати на заводі. Нічого особистого проти цих людей не маю, але якби вони думали дійсно за село, а не тільки за себе («допомагала б вирощувати овочі та зелень» – ото конструктивна позиція-пропозиція), тоді б, можливо, і процес розвитку села розпочався б. І будівництво та робота автомобільного заводу в селі Шестовиця – це якраз і є реальний крок до вирішення багатьох проблемних питань, що накопичилися за роки.

Сергій Кордик

Схожа публікація: ЖИТЕЛІ ШЕСТОВИЦІ НЕ ПРОТИ БУДІВНИЦТВА ЗАВОДУ, АЛЕ Є У НИХ СВОЇ УМОВИ